«Багато проектів розпочато»: архівне інтервʼю із загиблим засновником книжкового видавництва «Орієнтир»
Це архівне інтервʼю було вперше опубліковано у червні 2020 року. В ньому Микола Кравченко розповідає про історію «Орієнтиру» – першого книжкового видавництва, заснованого ветеранами новітньої російсько-української війни.
Микола загинув 14 Березня 2022 року, зі зброєю в руках захищаючи Київ від російського вторгнення. Його ідеологічну, творчу та видавничу справу продовжив його друг Олексій Рейнс (позивний «Консул»). Під координацією останнього «Орієнтир» продовжує розвиватись як видавництво в складі RAINSHOUSE.
Публікуємо інтервʼю, котре вже є історичним документом.
Біографія Миколи Кравченка «Крука», наведена в Nаціоналістичному Ідеологічному Журналі. 2020 рік.
Коли у Вас з'явилася ідея заснувати Видавництво?
Ідея заснування видавництва з’явилася у нашому середовищі досить давно, задовго до революції і війни. У 2000-х я був членом Організації «Патріот України» і саме в лавах цього товариства вперше долучився до видавничої справи. Тоді це був самвидав, без жодної реєстрації та реалізації. Класики українського націоналізму тоді були досить великою рідкістю, а знайти їх у друкованому вигляді взагалі було практично нереально. І саме цей пробіл ми тоді спробували заповнити. Фактично «Патріот» видавав книги для свого членства та прихильників. Це був не комерційний, а просвітницький проект. Технічним локомотивом нашого видавництва був тоді Володимир Огієнко – «Дядько» (зараз він один з головних обозних в полку «Азов»). Він єдиний з нас, хто міг тоді впоратися з друкувальною технікою. Друкувалися ми на застарілих різографах Харківської «Просвіти», колись подаровані діаспорою. Тоді ми спромоглися видати цілу серію брошур «Бібліотека Організації «Патріот України»». Мізерним тиражем, але непоганим, як на той час, асортиментом. Перевидали «Самостійну Україну» М.Міхновського, «Українську воєнну доктрину» М.Колодзінського, «Геополітичні орієнтири нової України» Ю.Липи, «Дві революції» Я.Стецька і скорочений та адаптований до сучасної мови варіант «Націократії» М.Сціборського. Потім були «Підстави Націократії» Р.Коваля та «Гроші без відсотків та інфляції» М.Кеннеді. А єдиним нашим виданням, що вийшло за межі внутрішнього кола стала «Українська Повстанська Армія» – передрук короткого витягу з фахового висновку робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА. Цю брошуру добре розбирали старі просвітяни.
У 2015-му ми пройшли цим шляхом вдруге. Спочатку також була незареєстрована друкована ініціатива, брошури класиків українського націоналізму і внутрішнє середовище як перша аудиторія. Назва «Орієнтир» була моєю пропозицією. Як відсилка до соціал-націоналістичного журналу «Орієнтири», що колись був друкованим словом СНПУ. Звісно там був абсолютно інший формат, але сенс в назву ми вкладали аналогічний. Наш видавничий колектив хотів друкувати книги, які мали б стати орієнтирами для нового покоління українців. Доречі, відновлення журналу «Орієнтири» (в тому числі із залученням дописувачів тих часів) наразі планують наші побратими з літературного клубу «Пломінь».
Книги видавництва «Орієнтир», передані пораненим бійцям Азову. 2022 рік.
Які перші складнощі Ви відчули під час запуску видавництва? Яким було співвідношення бажане-очікуване?
Складнощі були передусім фінансового характеру. Ідей і бажання працювати у нас було вдосталь, а от коштів постійно не вистачало. Цикл їх обертання у видавничій сфері виявився набагато довшим, ніж ми очікували попередньо. Часовий відтинок між випуском книги і отриманням прибутку видавцем виявився неочікувано довгим. Ще серед складнощів для видавців, особливо специфічної літератури, можу назвати проблему виходу на широку аудиторію. Інформація про наші книги у нашому («ідейному») середовищі розходилася без особливих складнощів, але це коло читачів було дуже вузьким і потреба виходу за його межі повністю нами так подолана і не була.
В часи проросійського режиму Віктора Януковича Ви перебували у розшуку у зв'язку з репресіями проти Організації «Патріот України» та переховувалися від міліції. Певно мали досить часу, щоб прочитати усе, що відкладалося?
Часи тоді були дуже динамічні. Часу читати тоді було не так багато, як могло б здатися на перший погляд. Прочитати за той час багато не вдалося. А от написати дещо за той час я зміг. Час мого підпілля – це час написання моєї кандидатської дисертації та науково-популярної книги на її основі. Набраний тоді матеріал вийшов у «Орієнтирі» в 2017-му під обкладинкою «Української Аргонавтики» і ще трьох тематичних брошурок («Придністровська кампанія УНСО», «Чеченська кампанія УНСО» та «Українські добровольці Грузинської громадянської війни»). На сьогодні це єдине науково-популярне чтиво про військову історію УНСО. Все інше опубліковане – мемуаристика. Я ж вперше зібрав докупи і здійснив аналіз всього УНСОвського мемуарного масиву. Ще одна моя науково-популярна брошура видана в «Орієнтирі» – «Ідеологічна спадкоємність: Український націоналістичний рух ІІ половини ХХ століття». Вона також написана у часи мого підпілля. Тому, два підпільні роки для мене були періодом скоріше не читання, а писання. Доречі, варто зауважити, що від організаційної роботи я в ті роки не відійшов, просто провадив її у дещо іншому форматі, саме це тоді і займало більшість часу. Думаю, колись (коли прийде час) я видам дуже цікаві власні мемуарні замітки з тих часів. Впродовж 2012-2013 я редагував і навіть спромігся видати дуже незначним самвидавним тиражем 2-й номер альманаху «Український Соціальний Nаціоналізм» та дві газети для націоналістичного середовища – «Соціал-Nаціоналіст» (для внутрішнього кола) та «Nаступ» (орієнтований на більш широку аудиторію). Видавництво наше тоді складалося не тільки з мене, мені допомагали «Фід» з Івано-Франківська, «Величар» з Запоріжжя і «Вогнеслава» з Києва. Всі вони були з відповідних осередків «Патріоту України» і всі вони згодом служили в «Азові», «Величар» служить і зараз, вже понад 6 років. Доречі, останній з номерів «Nаступу», який «Вогнеслава» видрукувала на звичайному принтері, став першою націоналістичною газетою на революційному майдані в грудні 2013-го. Хотів би сказати періодикою, але той номер, що ми змогли розповсюдити у захопленому революціонерами Будинку Профспілок, нажаль був 5-м і останнім її випуском. Далі нас підхопив вир організаційних справ і від справ видавничих довелося відійти більш ніж на півроку.
Микола Кравченко тримає в руках друковані дослідження про діяльність УНА-УНСО. 2020 рік.
Ви були офіцером батальйону «Азов» в 2014 р. Чи уявляли Ви тоді, що станете засновником Видавництва?
Ну сказати, що я думав про це і уявляв себе видавцем звісно не можна, не до того було. Але я мабуть не відкидав цієї ідеї. Навіть більше – відновили видавничу справи ми саме в батальйоні. За ініціативною нашого командира Андрія Білецького наша невеличка редколегія видала кілька самвиданих матеріалів для батальйону – «Тактика легкої піхоти для дій малих груп» Крістофера Е.Ларсена, «Дії підрозділу в умовах застосування саморобних вибухових пристроїв» і ще кілька подібних методичок. Та зародком нашого видавництва стала редакція батальйонної газети «Чорне Сонце», перший номер якої вийшов на Покрову-2014. Я був для редакції чимось на зразок куратора від штабу, а очолював редакцію «Вирій», ще один співзасновник «Орієнтиру». Він наразі став окремим видавцем. Спершу «Орієнтир» ми бачили видавництвом, що спеціалізувалося б на публікації військової мемуаристики і прикладної військової літератури. Але згодом асортимент розширився і я вважаю, що це добре.
Чи стали українці більше читати після Революції Гідності? Чи є на вашу думку зміни в розвитку українського книговидання? Якщо так, то які?
Так, зміни є, але ці зміни не настільки значні, як того б хотілося. Українська книжка з 2014-го справді стала більш затребуваною. Українською стали читати більше. З’явилися нові українські видавництва, які друкують справді цікаві книжки. Окрім «Орієнтиру» назву «Nuovi Arditi», «Залізного тата», «Пропалу грамоту». І ще багато кого можна назвати. Це і справді є одним зі здобутків 2014-го, це позитивний наслідок революції і війни. Але нажаль національно-орієнтоване книговидавництво до сих пір лишається на видавничому маргінесі. Проблема тут передусім у владі, яка не має україноцентричної інформаційної та гуманітарної політики, не випрацьовує жодної адекватної загальнонаціональної стратегії та й взагалі не має бачення майбутнього. Це не дивно, адже ми так і не отримали владу, політика якої спирається на національний інтерес. Ані «бариги», ані «клоуни» не здатні творити історію. Як каже стара приказка – свині не здатні підняти голову догори, тому вони не вірять в зірки і їх справа – гній. І саме те, що владна верхівка не є національною елітою, лишається головною всеукраїнською проблемою. Ні для кого не секрет, що інформаційна і гуманітарна політика державою вважається третьосортим питанням і віддана в заручники ліво-ліберальному дискурсу.
Микола Кравченко читає ідеологічні лекції для бійців Азову. 2018 рік.
Абсолютна більшість журналістів, видавців, письменників, гуманітаріїв загалом живуть у світі певних ідеологічних забобонів (ідеї рівності, безкласового суспільства, гендеру тощо). Вони споживають чимало західних грантів, які мають чітку ідеологічну спрямованість. Російська страшилка про вплив «соросят» на український політикум – це річ не безпідставна. Яскрава ілюстрація – ситуація з минулорічним Книжковим Арсеналом, куди добровольчі видавництва змогли потрапити тільки завдяки втручанню новоствореного МінВету та й місця, які їм дали в результаті були максимально некомерційні. Нова, постреволюційна хвиля видавців і літераторів за логікою мала б бути для Воюючої України пріоритетною, в неї мали б вкладатися державні гроші і її просуванням мали б опікуватися державні структури.
Але так не є. Нажаль. Свого часу в РФ проросійська література отримала серйозну державну підтримку і внаслідок ми отримали ситуацію, яку маємо зараз – з’явився гуманітарний конструкт «русский мир» і, що найжахливіше, – сформувався широкий прошарок людей, які його підтримують. Широкі кола людей бачать нашого північного сусіда у цілком викривленому світлі, такому який створила в тому числі й підтримана і розкручена Кремлем література 2000-х. Її було багато, вона була різна, але несла конкретні ідеї. Української Альтернативи цьому ми досі не витворили. Ліво-ліберальна література, ідеї якої крутяться навколо різноманітних егоцентричних цінностей, різноманіття соціальних деградацій, нормалізації поведінкових відхилень і потакання людським слабкостям творить покоління замозакоханих читачів-індивідуалістів із завищеним відчуттям власної вартості і ворожим ставленням до національних інститутів. Такі персонажі не здатні захистити майбутнє країни. Вони здатні лише його зруйнувати. Захисників така література не виховує. А література, яка не несе нічого корисного для країни, країні не потрібна. Це треба усвідомити і виправити.
Сподіваюся, що це стане справою найближчого покоління державників. Когось такі думки лякають, але такою є реальність. Іншої не існує. Світ жорстокий.
Микола Кравченко підписує примірник власної книги «Українська аргонавтика: закордонна діяльність УНА-УНСО». 2017 рік.
Які книжки Ви полюбляєте самі читати? Що читали останнє, або що читаєте зараз?
З юнацьких років, як і більшість хлопців, я полюбляв пригоди і фантастику. Досі вважаю ці жанри одними з найцікавіших і найзатребуваніших на національному рівні. Українські (за змістом) пригоди так необхідні сьогодні країні, а від того чи буде у нас якісна фантастика багато в чому залежить якість нашого майбутнього. З роками додалася мемуаристика. Цей жанр для мене став не тільки улюбленим чтивом, але й об’єктом наукових досліджень. Як джерелознавець я досліджував інформаційний потенціал мемуаристики. З мемуарної літератури не можу окремо не згадати книги Зиновія Книша. Свого часу завдяки бібліотеці Харківської «Просвіти» прочитав майже все, що він написав. У 2011-му під час пожежі на Римарській, 18 (приміщення запалили під час одного з штурмів будівлі), мені вдалося врятувати більшість книжок з просвітянської бібліотеки. Рятував передусім саме Книша й інші рідкісні діаспорні книжкові подарунки, але врятував нажаль не все. Частина книг тоді згоріла. Щодо мого поточного читання – зараз перечитую «Моїм легіонерам» Корнеліу Кодряну.
Який Ваш улюблений літературний герой?
Якби мені задали це питання років 20 тому, то я неодмінно б згадав когось з персонажів Жюль Верна – Філеаса Фогга з «80 днів навколо світу» чи Робура-завойовника, дилогія про якого закінчується романом «Володар світу». Класичний образ європейського героя Модерної доби – авантюриста-мандрівника чи футуриста-винахідника. Тепер же своїм улюбленим літературним героєм я назву гоголівського козака Василя з «Пропалої грамоти». Зовні він може здатися ледачім гульвісою і спершу навіть виникає подив, чому саме такому персонажу гетьман довірив документ для цариці. Насправді ж за легковажним образом ховаються відданість справі і нетипова для класичних сміливців незворушність. Вивести його з рівноваги не може ні нечиста сила, ні дівоча краса. Ну і звісно додаткового вливає антураж, в якому діє герой. Такий близький моєму серцю світ козацької традиції (навіть Традиції) також робить свою справу. Козак Василь є справжньою персоналізацією козацького світогляду. Гоголь передав його просто неперевершено. Та й екранний образ у виконанні Івана Миколайчука гідний найвищої похвали. Краще передати гоголівщину, ніж це зробив Борис Івченко у фільмі 1972 року мабуть неможливо.
Микола Кравченко представляє «Орієнтир» під час Львівського форуму видавництві. 2021 рік.
Який Ваш улюблений автор?
Складно когось окремо відмітити. Читати намагаюсь багато і різноманітного: від Акуніна до Кокотюхи, від Лавкрафта до Сапковського, від Маріо П’юзо до Романа Коваля. Читаю як для власного задоволення, так і в дослідницьких цілях, адже віддавна почав цікавитися літературою як явищем, її впливом на плин історії. Вплив цей, скажу вам, дуже і дуже значний. Навіть сьогодні, хоча й формат літератури зараз дещо змінюється. Втім, принципи її впливу на людське життя лишаються незмінними. Але якщо все-таки виокремлювати конкретного автора, то я назву Юрія Горліса-Горського, автора «Холодного Яру». Свого часу ця книга справила величезне враження на покоління, яке творило ОУН і УПА. Сам я бачив її вплив вже на моє покоління, адже це була культова книга у «Патріоті України». І на мене особисто Горліс-Горський вплинув мабуть найсуттєвіше з авторів. І як письменник і як історична особа, адже його біографія – це окремий пригодницький твір, з карколомним сюжетом та глибоким ідейним наповненням.
Яка остання книга вийшла у Видавництва Орієнтир?
Наша новинка – «Давньоскіфська філософія». Унікальна підбірка того, що нам відомо про філософію наших пращурів. Фактично це збірка витягів з Анахарсіса і Токсаріда. Це не просто якісь уривки окремих думок. Насправді це досить сувора філософська система, яка є повноцінною альтернативою тогочасній грецькій філософії. Ця книга минулого тижня вийшла з типографії, тож читачі вже можуть її придбати на нашому сайті або на наших сторінках в соціальних мережах Telegram, Instagram i Facebook.
Микола Кравченко та Олексій Рейнс, підписання Меморандуму про стратегічну співпрацю «ОРІЄНТИР-RAINSHOUSE». 2021 рік.
Які плани у Видавництва Орієнтир на майбутнє?
Плани грандіозні. Хочеться зробити дуже багато. В планах є і художня література, і навчальні посібники, і навіть комікси. Багато чого хочеться зробити і багато процесів вже розпочато. З того, чим вже можна і варто ділитися з читачами. Готується нова редакція «Широкинської операції» (перший наклад повністю розійшовся). Доповнена і дещо перероблена. Тепер це буде україно-англійська білінгва. Від Вадима Новікова найближчим часом очікуємо продовження «Українського економічного дива». Робоча назва його нової книги – «Економічний націоналізм». Разом з творчою командою Олексія Рейнса працюємо над підбіркою коміксів за творами Миколи Гоголя. Плануємо також публікацію ряду цікавих азовських матеріалів з 2014 року. Є в планах ще багато чого.
На цьому завершується інтервʼю з Миколою Кравченком. На жаль, початок повномасштабної війни та загибель на фронті не дали йому можливість реалізувати все те, що він задумав. Проте робота продовжується – завдяки тому, що він вказав шлях та дав своїм ідеологічним спадкоємцям правильні орієнтири.
Під «творчою командою Олексія Рейнса» Микола мав на увазі RAINSHOUSE, який на той момент існував у форматі закритого клубу. «Підбірка коміксів за творами Миколи Гоголя» – це антологія «Микола Гоголь. Комікси!», авторства Андрія Перетятька. Останній також виступив художником при створенні «Чорного Клину» – коміксу за сценарієм Миколи Кравченка. Він був завершений вже після загибелі засновника «Орієнтиру» та надрукований наприкінці 2023 року завдяки зусиллям команди RAINSHOUSE.
Більше про життя Миколи Кравченка можна дізнатись на окремому веб-сайті – Меморіалі Крука.
Одне з останніх фото Миколи Кравченка «Крука». 13 Березня 2022 року, Київська область.